14 липня в Палермо за контрабанду зброєю судили інтернаціональну банду із 6 осіб: двох албанців, двох українців і двох місцевих. Їм інкримінували ввезення на територію Італії понад 400 одиниць вогнестрільної зброї, яка, на думку поліції, частково була реалізована місцевим сіцілійським злочинним кланам, а також колабрійській “ндрангеті”, а частково зникла в невідомому напрямку.
Контейнер із прибулою зброєю був випадково виявлений в порту під час вибіркової перевірки. Інформація про знайдений вантаж, з оперативною метою, була прихована, а за вантажем встановлено спостереження. У процесі здійсненої операції, в якій брали участь поліція і італійська служба безпеки, була затримана група із 6 осіб, яку очолювали раніше судимі в декількох європейських країнах за подібні торгові операції киянин Олексій Іщук на прізвисько Ніс і його подільник – львів’янин Микола Резнік на прізвисько Резя. Термін ув’язнення за подібну операцію за італійськими законами від 10 років і вище, але, як з’ясувалося пізніше, справа була набагато заплутанішою…
Після виконаних балістичної та технічної експертиз виявилося, що продана зброя не відповідала стандартам країн-виробників. Із вигляду вона була абсолютно ідентична ориґіналам, але якість виготовлення скидалася на кустарну. За словами експерта Анджело Фавалоро, якість конфіскованої зброї була на порядок нижчою за якість ориґіналу, і виготовлена вона була буквально на коліні за допомогою напилка і шліфувального круга.
Хоч якість виготовлення була низькою, вилучена зброя була цілком придатною для використання, але ресурс їх був нижчий у 10 разів. Наприклад, якщо з абстрактної одиниці можна зробити близько 100 000 пострілів, то з підробки не більше 10 000. Адвокати підсудних намагалися перекваліфікувати статтю як шахрайство. Але суддя припинив ці спроби, заявивши, що Італія – це, слава Богу, не Афганістан і не Західна Африка, і злочинцеві немає потреби в такій кількості бойового ресурсу, й одного пострілу цілком достатньо для нанесення непоправної шкоди. Також у контейнерах знайшли ящики з ориґінальними американськими штурмовими ґвинтівками і гранатометами останньої модифікації. Але, що цікаво, за висновками тієї ж самої експертизи, ящики і зброя були завантажені разом одними і тими самими людьми. Тобто кустарщину й останні заводські розроблення ймовірно було куплено в одного суб’єкта. У ході здійсненого розслідування поліцейські зробили спробу вийти на канали постачань зброї, але опинилися у тупику. Канал постачання контрабандної зброї, завдяки схемі, розробленій нашими українськими земляками, розкрити було неможливо. Канал був надійним, як сейф швейцарського банку.
Виявилося, що товар купувався у Пакистані, у так званій зоні вільних племен (ПЗПП). Далі вантаж спеціальними каналами надходив у Пешавар, де за фальшивим сертифікатом кінцевого користувача, за певний хабар оформлявся як партія для північної групи військ у Карачі. Проте літак, який належить авіакомпанії Air Seychelles у Карачі не сідав, а летів прямо в аеропорт Стамбула, де зброю вже з іншим сертифікатом і з пунктом призначення – Нуакшот (Мавританія) вантажили в контейнери, як спецвантаж. У морському порту нуакшотський товар якийсь час лежав у портових митних складах, де нечисті на руку митні чиновники оформляли його як запчастини до авіаційних моторів. Покупці забирали його вже прямо зі складів і морським шляхом через середземномор’я транспортували до кінцевого пункту призначення.
Схема була проста й одночасно безвідмовна. Мавританські митники, які були причетні до махінацій, випарувалися, як злі духи, але заочно були засуджені до тривалих термінів позбавлення волі, хоча, за інформацією з компетентних джерел, деякі з них, навіть не змінивши паспортних даних, спокійнісінько працюють собі в тій самій структурі, лише змінили морський порт на аеропорт.
Якщо порівняти корупцію в Мавританії з українською, то наші корупціонери, в порівнянні з мавританськими, видадуться немовлятами.
Далі гірше. Прямого офіційного доступу у зону племен ПЗПП для виконання слідчих дій отримати було неможливо з дуже простої причини. Зона племен – абсолютно незалежна держава, що лише формально належить Пакистану і перебуває поза полем його юрисдикції. Безпечний доступ на територію потрібного племінного аґентства для якихось розслідувань можна отримати, тільки якщо захоче хан або щонайменше голова роду “малік” – вождь. А це так само реально, як отримати дозвіл президента США на спорудження особняка на території Білого дому.
У зоні племен просто не існує таких термінів як контрабанда, поліція та податки. Люди продають і купують все, що їм заманеться, і весь дохід надходить до сімейного бюджету, а правильніше сказати – до бюджету клану, який очолюють старійшини. Клани об’єднані в роди, у разі потреби, передають готівку вождям родів – малікам, а ті вже, своєю чергою, вирішують всі питання з ханом – безпосереднім лідером племені. Ось такий нехитрий, але прикольний розклад.
Італійські служби не здалися і спробували визначити походження штурмових ґвинтівок і гранатометів. Після довгих поневірянь і подолання бюрократичних перепон з’ясувалося, що зброя рік тому була просто відбита невідомими, ймовірно талібами, під час озброєного нападу на склади. У результаті цієї акції була вбита якась кількість людей, як охоронців, так і нападників.
Американці зажадали повернути викрадену зброю, похваливши при цьому італійські спецслужби за проявлену пильність. Весь цей цирк упродовж майже року спостерігав мій друг і колега Вінченцо, який отримав від італійського комерційного каналу завдання з’ясувати, що ж врешті-решт відбувається в цій зоні племен. То ж він зібрав валізи і запропонував мені поїхати з ним у ролі перекладача з англійської.

Суцільний гамір та два косяки
У Пешавар, що розташований біля підніжжя південних відрогів Гімалаїв, ми з моїм італійським колегою прибули по полудню літаком Пакистанських міжнародних авіаліній. Перше, що вражає, це крики тубільців, які не вщухають ні на мить. Здавалося, що вони не говорили, а саме в люті кричали один на одного. Перші декілька годин мені всюди ввижалися конфлікти, здавалося, що ось-ось це загострення пристрастей перейде в люту бійку з поножовщиною і стріляниною. Але, як з’ясувалося, місцеві зовсім не були аґресивними лиходіями, а зовсім навпаки – милими доброзичливими людьми. Сильне враження на мене справили двоє старих аксакалів, дуже схожих на Хотабичів. Вони мирно сиділи неподалік від головного входу в аеропорт і палили величезний, завтовшки в два пальці, косяк, про щось неголосно перемовляючись. Це був єдиний острівець спокою на метушливій, гамірній вулиці. У цей момент у мене виникла ідея, що палити гашиш у цьому місті треба всім, чисто в лікувально-терапевтичних цілях.
Але перше враження щодо навіженості місцевих мешканців виявилося хибним.
Народ у Пешаварі відкритий і доброзичливий. Наш таксист, який знав англійську приблизно на такому самому рівні, як ми пушту, зібрав цілий консиліум своїх колег, поки ми спільно не з’ясували, куди нам треба їхати. Із посмішкою від вуха до вуха і невпинно щось нам розповідаючи на суміші всіх відомих мов, таксист мчав нас, обганяючи недоладно розфарбовані автобуси з чорними стрічками, які, як потім з’ясувалося, шофери чіпляли для відлякування злих духів.
Центральний готель у Пешаварі виявився пристойною п’ятиповерховою будівлею з фонтанами біля головного входу. Але на наше нещастя всі номери виявилися зайнятими або заброньованими, чого ми з Вінченцо ніяк не чекали, і як виявилося, дарма. Іноземців у місті було достатньо, особливо журналістів. У другому готелі під назвою “Турист у мотелі” недалеко від афганського консульства вільні номери були. Єдиний двомісний номер виявився зайнятим, зате був вільний номер на п’ять місць. Ми заплатили за всі місця при умові, що до нас більше нікого не підселятимуть. Господар, хитрий одноокий старий, погодився, але при умові, що за цей обман майбутньої клієнтури ми доплатимо ще 5 доларів. Ми розреготалися і погодилися, але з домовленістю, що господар перетягне в наш номер старий телевізор “Sharp”, який стояв у холі. Я дав старому 15 доларів, і ми пішли влаштовуватися.
Номер нагадав мені величезний шкільний спортзал, в якому давно не робили ремонту. Місця було достатньо навіть для гри в міні-футбол.
Вийшовши у хол, я зателефонував Хайдару – своєму другу юності, без якого наша мандрівка в зону племен дуже ускладнилася б. Ми познайомилися з ним у Львові, де він на той час закінчував медичний інститут. Повернувшись до рідного Кабула, він одружився на своїй одноплемінниці і переїхав до Пакистану, в селище поблизу Пешавару, якраз на території племен. Заплативши 34 долари державному тураґенству за оренду джипу, ми за ці ж гроші отримали папірець із дозволом на проїзд у ПЗПП і мовчазного автоматника у супровід. Цей тип був або німий, або перебував у якнайглибшій медитації, за всю дорогу я не почув від нього жодного слова. До речі, автоматник виділяється пакистанською владою всім, хто прямує “туди”, скоріш за все для своєрідного екзотичного антуражу, тому що я, наприклад, слабо собі уявляю, чим зможе допомогти туристам один автоматник у разі серйозного конфлікту з місцевими.
Легендарна і загадкова для всіх туристів і журналістів Дарра Базаар розташована на південь від Пешавару по дорозі № 55, або, як ще її там називають, «індус хайвей». Цим самим хайвеєм ми дісталися до Дарри за 40 з лишком хвилин.
– Хто реально контролює цю землю, – запитав Вінченцо у Хайдара. Той трохи помовчав, не поспішав з відповіддю.
– Розумієш, одного господаря ця земля не має. Сили тут дуже тонко збалансовані. На самій території відбувається безперервна, непомітна стороннім конкуренція між кланами, родами і племенами. Створюються короткотермінові або триваліші союзи. Часто між племенами виникають спірні питання щодо земель, які вони прагнуть вирішити за допомогою загальноплемінних зборів, іноді виникають серйозніші конфлікти. Раз на раз не буває.
– А ким пуштуни себе вважають: афганцями чи пакистанцями, – продовжував розпитувати Вінченцо.
– Цікаве запитання, – пригальмовуючи перед верблюдами, що переходили дорогу, відгукнувся Хайдар. – Велика частина керівного складу обох країн складається з пуштунів або тих, що якимось чином пов’язані з ними, тому наша батьківщина там, де ми народилися. Ми завжди жили тут, для нас не має значення Пакистан чи Афганістан, все це наша земля. Але тільки в ПЗПП ми живемо по Пуштунвалай.
Наш джип поволі проїхав повз групу озброєних людей. У відповідь на наше вітання вони підняли руки.
– Зараз ми перебуваємо на території племені африді.
– Тут небезпечно?
Хайдар розсміявся.
– Набагато безпечніше ніж в будь-якому європейському місті. У вас на дорогах за день людей вбивають більше, ніж у нас за рік в озброєних конфліктах. І що більше, за місцевими законами гостя не може образити ніхто.
Ми під’їхали до великої кам’яної арки, перегородженої шлагбаумом. До машини підійшов “хасадар” – індивідуум з автоматом, в довгій сорочці, безрозмірних штанях і шапці-афганці. Це був представник місцевих правоохоронних органів, хоча за одягом відрізнити його від решти пуштунів було нереально.
Побачивши Хайдара, він посміхнувся і, протиснувшись у відчинене з боку водія вікно, простягнув кожному з нас руку. Напарник хасадара відкрив шлагбаум.
Ось ми і приїхали в те місце, де, ймовірно, купувало зброю затримане в Італії угрупування. За великим рахунком, зброю в зоні племен роблять скрізь і її можна купити всюди. Вам її може продати хто-завгодно – спрацьований старий або зашмарканий шестирічний джигіт, що гордо, нишком від мами, ховає у штанях, які з нього спадають, простенький маузер китайського виробництва. Так що пертися в Дарру Базаар тільки для того, щоб побачити, як місцеві “очманілі ручки” мастирять пістолети та автомати, немає сенсу. Але якщо ви хочете побачити розмах народної зброярської творчості, то вам сюди. Це воістину “кремнієва долина” пуштунских кустарів. Ну, й окрім усього іншого, Дарра, що розташована на одному з уступів відрогу Гімалаїв, справляє враження. Я б назвав її сонячною. Поки ми перебували у Пешаварі, безперервно сипав дрібний дощ. А тут сонце сяяло, як начищена пряжка дембеля.
Ми, у супроводі Хайдара і мовчазного автоматника, зайшли в першу крамничку, що трапилася нам. Над входом був виразний напис жовтого кольору “arme”. Середнього розміру забігайлівка (інакше назвати її язик не повертається) мала вибір кращий, ніж збройовий магазин у центрі Манхетена. Тут було все: від популярних АК-47 і М-16 до ручних кулеметів Аug Steyr і новітніх російських гранатометів.
Бородатий продавець, що зустрів нас дуже шанобливо, привітався з Хайдаром і почав демонструвати нам свій товар. Ціна за АК-47 – 170 доларів, але віддав би і за сто. Ціни на гранатомети по 350 за одиницю. На наше запитання, чи може він дістати таку саму зброю, але фабричного виробництва, господар поглянув на Хайдара, який супроводжував нас, і, упіймавши його легкий ствердний кивок, відповів «так».
Фабрична зброя коштувала значно дорожче, також необхідно було заплатити 30% застави, а ще потрібні були 3 дні на достачання, вартість якого входить у вартість товару. Потім, трохи подумавши, продавець додав, що оскільки ми друзі його поважаного одноплемінника, то заставу можна зменшити і до десяти відсотків. Загалом можна отримати практично будь-який вид зброї, є навіть партія російських танків з часів афганської війни, у хорошому стані, на ходу, правда, без боєкомплекту, але він може дістати снаряди через своїх знайомих у Таджикистані. А якщо поважані покупці цікавляться, є й партія відмінного ґанджубаса. Він дістав з-під прилавка пластину гашишу вагою приблизно в півкілограма, але, підмітивши жест протесту, відразу ж заховав її назад.
Проблема для звичайного покупця полягала ось у чому: поки він перебував у ПЗПП, він міг придбати хоч атомну бомбу, але як тільки він опинявся за шлагбаумом, то потрапляв у дружні обійми пакистанської поліції і в короткий час розлучався і з придбаним товаром, і з грошима, які витрачалися на те, щоб спустити справу на гальмах. Так, що українці, поза сумнівом, мали зв’язки з правоохоронними органами Пакистану і з чиновниками митної служби аеропорту, оскільки через Афганістан контейнери зі зброєю вивезти значно важче, через більш жорсткий контроль в країні та вплив різних озброєних угруповань.
Ходять чутки, що деякі племена мають власні, добре замасковані злітні смуги, якими час від часу користуються для своїх цілей, хоча в це й важко повірити, якщо врахувати сучасні системи контролю повітряного простору.
Перед від’їздом нас запросили на день народження місцевого старійшини, де пригостили чудовою баранячої печінкою і тас-кебабом – яловичиною, відвареною у вині. Люди танцювали і сміялися, і ми з Вінченцо ще раз переконалися у відкритості і доброзичливості місцевих мешкнців, які за стільки років безперервних конфліктів змогли зберегти справжні людські якості і не перетворитися на параноїків, зациклених на війні і своїх проблемах. Хотілося від усієї душі побажати цим людям успіху і перемоги.
“Хасадари” – ополчення лояльних до центральної влади вождів і ханів.
ПЗПП – північно-західна прикордонна провінція (зона племен)
Пуштунвалай – кодекс пуштунів.

Santana