galВ останні три роки в Україні ведеться активна дискусія щодо минулого та майбутнього Галичини та галичан. Неодноразово піднімалося і питання автономії, або, принаймні ментальної автаркії Галичини. Напрацьована хороша теоретична база, то чи не варто перейти від слів до дії?

Хто я? Куди іду? Якщо людина задає собі ці питання, то вона, або протверезіла, або серйозно почала задумуватись над своїм майбутнім. Спостерігаючи за публікаціями у пресі та публічними дискусіями, які все частіше відбуваються у Львові можна зробити висновок, що галицьку інтелігенцію ці питання істотно турбують.

В другій половині ХХ століття мешканці Галичини якось не дуже цим переймались. У радянські часи, зрештою, як і у часи незалежності, про галичан, чи вірніше «западенців» більше говорили у Великій Україні. Ми ж потроху втрачали власну ідентичність.

Нас це не цікавило бо у часи реакції ми мали головну мету – зберегти мову, віру, традиції, одним словом українскість, а потім вирішили нести свої збереження всім краянам, «роздуваючи» себе до меж цілої України. Ми гордо величали себе українцями, робили вигляд, що жодним чином не відрізняємось від українців на Донеччині чи Луганщині. Ми вдавали, що Україна завжди була такою як і Галичина, тільки забула про це. І ми нагадували: настирно, вперто, нав`язливо, доки не набили іншим регіонам оскоми.
За останні роки наш запал «повернути» Україні галицьку свідомість дещо спав. Як ми не старались, а все ж не змогли примусити одеситів, киян чи дніпропетровців говорити на бісквіт – цвібак. Протверезіли, принаймні декотрі і, запитали в самих себе, чи нам того направду треба? Може варто самим прислухатись до мешканців інших регіонів, які все продовжують стверджувати, що «западенці» інакші?

Для того, щоб підтвердити, чи спростувати міф про нашу інакшість люди, які ризикнули назвати себе галичанами зробили повну мовну, історичну та ментальну інвентаризацію. Дискусійний клуб Митуса організував низку дискусій, які підтвердили – ми, галичани, інакші. Відкриттям для нас стало, те що ми, виявляється не завжди кращі за інших, ба, більше того, далеко не завжди те, що ми вважаємо добрим для решти українців, насправді для них добре.
Не дуже то і просто далося нам розуміння, що варто вже припинити прогресорство решти України, бо, виявляється, ми ліземо зі своїм уставом у чужий монастир.

То де ж тоді наша територія? Засперечалися, полізли в історичні архіви… Спочатку роздули Галичину від Сяну до Дону, потім стисли до меж Львова і, врешті решт, зупинились на трьох областях – Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській.

Окреслення територіальних меж змусило проаналізувати фінансові та виробничі можливості Галичини. Можливості здались достатніми, а реальність печальною.

Виявилося, що мало не кожен регіон має у Києві своє лобі, а в Галичини такого лобі немає. В уряді наші права ніхто не відстоює. Очевидно, що таку групу впливу варто було б створити, от тільки як? Серед Галичан немає по справжньому великих олігархів, ми не маємо виробництв, від яких залежала б вся країна. Регулювати ситуацію за допомогою економічних важелів ми не можемо, то ж нам залишається податись у політику.

Розпочались розмови про створення Партії галичан. На той час у парламенті було чимало наших земляків, які займались там своїми справами, не переймаючись як живемо ми, пересічні галичани, не цікавлячись, може ми чогось бажаємо, або нам чогось треба.
У парламент нового скликання пройшла ВО «Свобода», партія, яка основні свої відсотки на виборах отримала саме тут на Галичині. Ми очікували що тепер то наші надії на політичне лобі здійсняться, але, спостерігаючи за парламентськими засіданнями галичани побачили, що нову політичну силу цікавить не стільки Галичина, скільки мова, якою розмовляє Микола Янович Азаров.
За десять років, помираючи з голоду у холодній хаті я, можливо і почую, як пан Азаров з чисто галицькою вимовою скаже: «Шановна пані Фарійон, прошу мені пробачити, але тая ваша аргументова база ніц ся не вартує». Але чи буду я дуже тим тішитись, маючи пустий шлунок?

Нещодавно я прочитав новину, що «Наша Україна» перестала існувати, натомість політики, кредит довіри для яких закінчився збираються «розпочати партійне будівництво з чистого листка, створивши нову політичну силу», звичайно ж національно-патріотичну, куди спробують забрати всіх відсунутих від корита «патріотів». Чого можна буде чекати від такої партії? Нічого хорошого. Отже залишається одне – створювати власну.
Наскільки перспективним є створення Партії галичан? У своїх статтях на сторінках інформаційно-аналітичного інтернет-видання ZAXID.NET Василь Расевич скептично поставився до успішності такого політичного проекту. Не можу з ним не погодитись. Галичани які мали хороші статки і бажали опинитись у політиці вже примазались до існуючих партій. Ветерани галицької політики швидше підуть у нове-старе політичне утворення про яке я писав вище. Горлопани які бажають стояти на мітингах вже викрикають під прапорами «Свободи». Кого зацікавить створення Партії галичан? Хіба що інтелігенцію, а дуже вірне визначення інтелігенції дав Ленін, назвавши її гнилою.

Прошу на мене не ображатись за гнилу інтелігенцію. Думаю, ви розумієте, що мається на увазі. У політиці треба бути наглим та підлим. Ми цього не вміємо. Там треба продаватись та зраджувати, а нам це противно. Свої ідеї треба рекламувати, а інтелігенція, як завжди бідна, і не має на це коштів. Треба маршувати під прапорами та транспарантами, а ми вважаємо таке витрачання часу – безглуздим. Ми б могли перемогти своїх опонентів у дискусіях, але ж з нами не будуть дискутувати. Нас будуть засвистувати та перекрикувати.

Отже шансів на перемогу в нас немає, але робити ж щось треба? Всі розуміють що залишати все як є просто неможна.
Я пропоную наступне: допоки ми не можемо перемогти у реальному світі, завоювати світ віртуальний. Створити наразі віртуальну Галичину.

Ми маємо багато історичних прикладів коли політичні партії, які не мали можливості працювати на батьківщини створювали організації за кордоном, а потім акумулювали сили та шукали можливості повернутись до дому з перемогою. З появою мережі Інтернет необхідність виїзду за кордон відпала. Тепер ми можемо очікувати слушного моменту не у підпіллі, а в себе вдома – коло комп`ютера.

Розпочати роботу можна з створення віртуального перепису галичан. Упродовж певного періоду часу ми дізнаємось скільки людей вважають себе галичанами і хто з них готовий підтримати ідею створення партії. Зібрання та дискусії можна робити віртуальними, тут же ж, у мережі, вести свою пропаганду.
Це не буде просто диванна партія.
За деякий час, ставши солідною силою у Інтернеті, можна буде вийти і на вулиці. В решті решт, всі багатотисячні демонстрації російської опозиції готувались саме так, за допомогою мейлів та соціальних мереж.

То може і нам спробувати?

Влад Якушев