Цього разу я вирішив вияснити, наскільки львів’яни шанують та пам’ятають релігійні свята та традиції. Спочатку я грав роль такого собі забудькуватого хлопця, який переплутав Різдво з Великоднем.

Львів – місто традицій. Львів’яни завжди славились своєю релігійністю. Хіба є ще на світі місто, у якому існує така величезна кількість церков на душу населення? Думаю, що ні.
От і Паска. Я завжди з нетерпінням чекаю її. Паска, закінчення посту – пора весіль. Як приємно спостерігати за весільними кортежами, що незабаром поїдуть львівськими вулицями, та за молодятами, що кормлять лебедів у Стрийському парку. Все це буде, варто лише почекати кілька днів. А зараз львів’яни їдять паски та штруделі, коптять шинку та фарбують писанки.

Я теж святкую Паску, тільки дещо інакше – готую костюм для вертепу. Ви скажете, що я зарано почав, адже до Різдва ще так багато часу. Маєте рацію, але я збираюсь піти колядувати саме на Паску. Мені цікаво чи знайдуться у нашому місті люди, які не розбираються у християнських святах та не знають наших звичаїв.

Колядувати можна?
Щоб не образити нічиїх почуттів, я не стану називати номери будинків, у яких проводив свій експеримент. Я умовно розділю їх на старі та нові.

Почав я зі старих будинків. Згідно з моїми спостереженнями, у старих будинках, звісно, якщо фасад архітектурної пам’ятки не зіпсований склопакетами, більшість мешканців – літні люди, пенсіонери. Дехто з них пам’ятає, як то воно було за Польщі.

Квартири у нових будинках, як правило, займають представники середньої вікової категорії та молодь.
Розпочати свій експеримент я вирішив у старих районах Львова.
Обшарпані двері відкрив маленький сухий дідок. Вбраний він був у старі брюки, підперезані простим шнурком, та заправлений у штани подертий светр.

– Слухаю вас, – сказав він, дивлячись на мене знизу догори крізь товстезні скельця окуляр.

– Христос рождається! – привітався я. – Колядувати можна?

Старенький деякий час мовчки дивився на мене, а потім повернув голову і закричав у нетрі своєї темної квартири. – Славцю, ходи сюди. Ходи сюди!

Я почув шомання капців, і через хвилину до дверей підійшла така ж маленька, як і сам господар, бабця, теж в зацерованій кофті і з рушником на плечі.

– Чого кричиш? – запитала вона.
– Он, дивись, – дід показав на мене пальцем.
– Хто це?
– Ти казала, що ще нігде в життю живого наркомана не бачила. Он, дивись. Сам прийшов.

Господиня наступної обраної мною квартири, почувши запитання, вийшла за поріг, приставила свій товстий короткий палець до моєї голови, покрутила ним, після чого повернулась до квартири і затріснула двері.

Чоловік років шістдесяти, що жив у наступній квартирі, був дуже серйозним. Він вислухав мою пропозицію щодо коляди і вніс зустрічну пропозицію:
– В мене не можна. Але я вам поясню, де вас радо приймуть. Ви знаєте, де університет? Так от, зараз ви дійдете до університету, сядете на маршрутку чи на тролейбус №2, поїдете п’ять зупинок і вийдете на вулиці Кульпарківській. Там перейдете на другу сторону і прямо через ворота, по алейці до маленького такого будиночку з написом приймальний покій. Там мій кум лікарем працює. Ви йому заколядуєте.

Я ледь стримався, щоб не розсміятись. Галицький гумор особливий! Ну, де ви ще зустрінете такий колоритний народ? На мене не сварились, не кричали, мені просто розказали, як проїхати у психіатричну лікарню.
Мешканці нових будинків були менш толерантними. Жителі однієї квартири назвали мене придурком. З іншої вигнали, крикнувши у спину: „Ану вали звідси, баптист!”.

Та що найцікавіше, мені все ж вдалось заколядувати і навіть заробити на цьому!

Чоловік, який впустив мене, був товстим і лисим. З одягу на ньому були спортивні штани та золотий ланцюг грам на триста.
– Ну давай, колядуй, – сказав він закриваючи собою вхід.
– Коляд-коляд-колядниця, добра з маком паляниця! А без маку не така, дайте, пане, п’ятака. Як не дасте п’ятака, буде доля не така! – випалив я.
– Все? – перепитав господар.
– Все.
– Круто. За мак посадити можуть. А взагалі, конкретно. Давай, Філарет, а то прокляну. Ловко сказав.
Чоловік дістав з кишені спортивних штанів гаманець, схоже, що він і дома з ним не розставався, дістав звідти п’ять гривень і простягнув мені.
– Тримай, як просив, п’ять, – сказав він.
А от сусіди крутого пацана виявились жмотами. Двері відкрила дівчина років двадцяти. Колядувати вона дозволила, але, послухавши колядку, не дала мені ні копійки, лише подякувала.

Відстав від вертепа
Наступна частина мого розіграшу називалась „Відстав від вертепу”. Я замотався у простирадло, взяв в руки посох і вдягнув на голову зроблену з картону корону. В такому вигляді я вийшов на вулицю.
– Перепрошую, я від вертепу відстав, ви тут вертепу не бачили?
Реагували люди по-різному. Хтось зупинявся і починав пояснювати, що Різдво взимку, а Паска весною, хтось просто шарахався від мене, більшість казали, що ні, вертепу не бачили.
Один чоловік зупинився і запитав, чи пам’ятаю я, в якому місті знаходжусь. Я пам’ятав, і він пішов своєю дорогою. Однин перехожий, від якого за три метри тхнуло перегаром, зупинився і із заздрістю сказав:
– Ну ти, блін, загуляв! Пів року в каматозі!
А потім, хитро примружившись, запитав:
– Слухай, цар, а в тебе грошей не лишилось? Може, похмелимося?
А й дісно, всі святкують, а я тут зі своїми експериментами. Може варто і відпочити? Я хлопнув нового знайомого по плечі і підморгнув.
– Так Христос воскрес? – запитав я.
– А то! – відповів він.
– Ну, то давай відсвяткуємо. Я пригощаю!