Коля завжди був таким. Скажеш йому, що не прийдеш до нього в гості, так він сам до тебе заявиться, ще й шуму наробить. От я ж йому говорив, що на зустріч однокласників не піду, так він сюди до мене приїхав. Правда сьогодні він тихий. Дивно на нього дивитись, спокійного такого. Лежить собі, накритий простирадлом… Коля, Коля, і тут ти мене дістав…

Зовні час сильно змінює людей, а от поміняти характер роки не в силі. Якою людина була в школі, такою і залишиться до самої смерті. Юлька завжди була хохотухою, Коля балагуром, а я завжди тихим був. Пам’ятаю, всі по класу бігають, губкою для дошки кидаються, а я сиджу коло вікна, збираю з-поміж рам мертвих мух і складаю рядочком. Тоді ще класна керівничка моїх мух помітила і жартувала, що я, мабудь, в морзі буду працювати. Як в воду дивилась…

Років десять тому її до мене привезли, я їй і говорю: бачите Маріє Петрівно, в кожному жарті є доля жарту, решта – правда. От тільки вона мені вже нічого не могла відповісти.
Я не даремно про школу заговорив і про зустріч однокласників. Колю саме з цієї зустрічі і привезли. Перепив Коля і перетанцював – серце не виримало.

Немає більш безглуздої традиції як зустріч однокласників. З тими, хто мені цікавий, симпатичний, з ким дружу, я і так спілкуюся. Решту мені навіщо бачити? Подивитися на жирного кабана з лисиною і спробувати уявити худенького Вітю з першої парти, на якого всі з трубочок плювали? Це сумнівне задоволення. А що вже йому за радість зустріти всіх тих, хто над ним у школі знущався?

От прийшов би я на цю зустріч і почалась би в нас бесіда. Повні однокласниці посміхаються вставними зубами, а я їм: “Ну, дівчата, ви просто розкішно виглядаєте!” Чи от: “Олеже, привіт! Скільки літ, скільки зим! А пам’ятаєш як ти в мене цеглиною кинув, голову розбив. Шкода, я тебе тоді не наздогнав.” І подумки: нічого, я тобі сьогодні в вино горілки наллю, щоб ти, сволото, обригався…

Сценарій таких зустрічей завжди простий – поговорили, випили, поговорили, випили. А потім танці, які поступово стануть брудними, іноді навіть стриптиз. Декотрі почнуть цілуватись по кутах або, втілюючи нереалізовані мрії з випускного, пропадуть на кілька годин у сусідньому готелі.

Здійснення мрій це добре. Тоді ще молоді були, невинні, стидались. Зараз сорому вже немає. Он, колись цнотлива Галя за ці роки Крим і Рим пройшла, по очах видно. Зараз розлучена, тому ніщо не заважає згадати про свої сексуальні фантазії, у яких вона завжди головну роль виконувала? Біда тільки в тому, що юної Галі вже немає. Це уява та пам’ять малюють струнку блондиночку. Зараз це 80 кілограмів целюліту з наглими очима.

Як кажуть евреї “Мінє ето нада?”. А коли будемо прощатись, що я їм скажу? “До зустрічі, дасть Бог скоро побачимось?” – хороше побажання від паталогоанатома. А ще можна було б сказати: “Будете десь поряд, заходьте до мене на роботу. Я вас кавою пригощу…”

Навіть фінал свята теж відомий. На ранок розколюється голова. Половину вечора не згадаєш, а інша, нажаль, добре тримається в пам’яті. Загиджене, розстріляне кафе, сором і радість від того, що наступна зустріч років так через десять. Можливо за цей час твій вихід а-ля “циганочка”, з падінням між столами, дещо призабудеться.
І, прошу зауважити, це в кращому випадку. Можна ж і так як Коля закінчити…

Ми з Коляном дружили, але в нього була погана звичка приходити завжди невчасно. Через це я ніяк не міг визначити, радий я його бачити чи ні. От і зараз теж… Сказати що радий…не зручно якось. Язик не повертається.
Тримай, друже, бірку на палець. Казав ж я тобі не ходити на це збіговисько – зустріч з минулим вбиває добрі спогади про нього. І, в твоєму випадку, не тільки спогади…