Наприкінці ХІХ століття у Львові орудували злодійки, яких поліції ніяк не вдавалось спіймати. Звали дівчат Чіча та Ляля. Вони висмикували з рук панянок сумочки і тікали геть з такою швидкістю, що наздогнати їх було не можливо…
Сучасні львівські пані, напевно, неодноразово чули на вулиці: «Он, яка чічя-ляля іде!» Та навряд чи ті, хто говорять, чи ті, хто чує, знають звідки пішла ця фраза.

Пізніше я повернуся до історії її виникнення. Наразі ж згадаємо кримінальні звіти, які складала поліція століття тому. У них зазначалося, що мало не щодня до поліції почали звертатись міщанки, в яких пес вирвав сумочку. На перші заяви поліцейські взагалі не звернули уваги. Ну, побачила пані пса, злякалась, сумочка впала, пес за торбу і тікати. Який тут кримінал? Може в тої панни в сумці ковбаса була, кудлатий бешкетник її занюхав та не зміг втриматись. Це вже не до поліції претензії, а до муніципалітету ‒ хай викликають гицлів.

Муніципальній владі займатись пошуками псів-злодіїв теж не дуже хотілося. Переписка між поліцією та міськими чиновниками тривала два місяці й весь цей час пси безбожно грабували перехожих. Врешті поліцію зацікавило, чому пси мають слабкість лише до молодих вродливих жінок.

І от поліція та гицлі домовились, що будуть разом полювати на безпритульних псів. Вперше їх засікли на Руській вулиці. Поліцейські стали свідками того, як тварини оббрехали білявку з парасолькою, вирвали сумочку та кинулися навтьоки. Зловити їх не вдалося ні цього разу, ні у наступні.

Начальник поліції скаженів і щодня виділяв все більше людей для арешту собацюр. Поліцейські хотіли стріляти у тварюк, але оскільки всі злочини відбувались у самому центрі міста, під час великого скупчення народу, то дозволити стрілянину не наважилися.

Хтозна, скільки б продовжувалося це полювання, якби черговою жертвою чотирилапих злодюжок не стала донька одного з поліціянтів. Налякана псами дівчина випустила з рук книгу, яка і стала здобиччю дивних нападників.
Наступного дня у двері будинку, де мешкала дівчина, постукав молодик, який тримав в руках саме ту, втрачену, книгу. Знайомство переросло у роман. Приємний, ввічливий хлопчина, трохи батяруватий, але без особливих фйолів. Вони почали зустрічатись. І можливо все б закінчилось весіллям, якби не батько дівчини.

Старий служака пропрацював в поліції більше 30 років і не вірив у випадковості. Йому видалося підозрілим, що хлопчина знайшов книгу, а потім ще й розшукав її власницю. Напевно він бачив як саме відбувався злочин, але чому тоді заперечує це? Прослідкувавши за кавалером своєї доньки, поліцейський дізнався, що живе хлопець за рогаткою і біля будинку його зустрічають два милих песика, саме тих, що грабували перехожих.

− Чіча! Ляля! – вигукував батяр бавлячись з псами.
Нажаль, ця романтична історія не мала щасливого кінця. За кілька годин молодик опинився у буцегарні. У поліції він розповів, що спочатку це був лише веселий спосіб поспілкуватись з дівчатами. Пес виривав сумку, а її хлопець повертав та знайомився з власницею редикюлю. Але якось Чіча та Ляля помилилися та відібрали сумочку в якоїсь старої гримзи. Знайомитись з нею хлопець не бажав. Він зазирнув в торбину і знайшов там товстий полярес з чималою сумою грошей. З цього моменту розвага перетворилась на злочин.

Не зважаючи на всі прохання доньки поліцейського не карати її коханого, хлопця відправили до тюрми. Псам поталанило більше. Спочатку їх хотіли віддати на живодерню, але про розумних собацюр дізнався директор пересувного цирку, що якраз мав у Львові гастролі. Таким чином чотирилапі злодії стали артистами. Виступали вони у номері з двома клоунами і в основу репризи були покладені реальні події:
− Як би мені познайомитись з цією красунею? – промовляв сумний клоун.
− Я тобі допоможу! – казав веселий і командував, − Чіча! Ляля! Ату її!!!

Згодом ці імена вплелись у фразу, яка стала крилатою. І досі чоловіки, які побоюються підійти до вродливої панянки, щоб познайомитись, щоразу кличуть на допомогу львівських псів.