Україна вилікувалася від русофобії

Запросили мене прочитати лекції з журналістики. І в непросте місце запросили – до Львівського католицького університету. Непросте в тому сенсі, що читати лекцію, теоретично хоча б, потрібно українською. В принципі в цьому труднощі немає – українська, причому галицька ґвара, – моя рідна мова, адже я народився у Львові, однак практично все доросле життя пройшло в Росії. Думаю російською, на українську тепер треба перекладати самого себе.

Прийшов до аудиторії: сидять молоді хлопці, які вже мають освіту – хто вищу, хто середню. Але тепер навчаються тут на журналістів. Виголосив вступ українською, попередив, що можу збиватися і шукати слова.

А вони раптом хором російською: “Так читайте як хочете! Можна і по-російськи, немає проблем!” Виявилося, що російську знають всі, але сприймається вона не просто як мова сусіда, а як необхідна частина своєї культури – так само як англійська. І коли ми перейшли до дискусії, то запитували мене чистою російською, демонструючи її прекрасне знання, лише трохи гальмуючи іноді, щоб підшукати потрібне слово.

Тут важливо зрозуміти ось що: ці молоді львів’яни в СРСР ніколи не жили, Росія від Львова далеко, в побуті використовувати російську їм не доводиться ніколи. Але все було саме так. Це мене якось тепло вразило, бо коли я в Росії – захищаю свою Україну, а коли приїжджаю в Україну, то стаю таким російським патріотом, що Путін з Медведєвим відпочивають. І тут нічого дивного немає, бо у кожної країни, у кожного народу своя правда, але коли ти знаєш обидва народи і обидві ці правди, то наче намагаєшся обидві позиції примирити, щоб помирити.

Куди більш дивно, що нікого тепер в Україні з Росією мирити не треба. Я не знаю, що сталося – можливо, просто час лікує, а може найбільш відчайдушні політичні фріки в обох країнах зрозуміли, що їхні ідеї народом не підтримуються, і трохи заспокоїлися. Але у Львові мені було комфортно. І справа навіть не в красі цієї перлини, де на кожному розі кав’ярня, де відновлений історичний центр і блукають гурти туристів, у тому числі з Росії. Важливо інше – ставлення до росіян тут доброзичливе, таке ж як до англійців, поляків, чехів і всіх інших, хто приїжджає як гість міста, щоб витратити свої чотириста доларів (це приблизна сума, яку турист, крім готелю, витрачає на вельми недорогі львівські задоволення).

Чого гріха таїти, я перевіряв львів’ян на «антиросійське»: ставив різним людям одне і те ж питання на вулиці російською, але з різними акцентами – «як корінний москвич» і «як киянин», а це у мене легко виходить. Результат був однаковий: ввічлива відповідь або російською, або українською. І останній варіант зовсім не тому, що вам «не хочуть» відповісти «по-русски», просто людина російської не знає, але їй здається, що ви й так її зрозумієте.
Зрозуміти львів’янина можна – СРСР давно немає, він виріс у рідному україномовному середовищі, практики російської мови немає, але тим не менше все розуміє, бо вдома у нього транслюють стандартний набір російських каналів. І ображатися на нього немає сенсу точно так само як немає сенсу ображатися на ньюйоркців, якщо ви туди приїхали, а вони не знають російської.

Скажете, некоректне порівняння? Аж ніяк, цілком коректне: інша країна – це завжди інша, своя, рідна мова. Тому це навіть дуже добре, що російську в Західній Україні розуміють, приймають і без проблем з вами говорять. Або хоча б стараються, адже туристи з Росії української не знають взагалі. Тому, як радить Жванецький, «за кефір окреме спасибі!».

Згодом мене почали тягати на різні інтерв’ю і я все чекав, коли будуть питати про Бандеру і Шухевича. Чомусь мені здавалося, що це буде обов’язкове питання, щоб щось таке «розпалити» – Львів все-таки! Однак запитували про Росію, про владу і опозицію, чи буде Путін «закручувати гайки»… Інформованість львівських журналістів про російські події вражаюча, причому не тому, що вони «готувалися до інтерв’ю», а просто тому, що їм Росія цікава. Я згадував деякі прізвища, які і пересічний москвич не відразу пригадає, а вони знали хто за цими прізвищами стоїть.

А потім львівські журналісти сказали: «Ну про Бандеру ми вас питати не будемо. Розуміємо, що вам незручно відповідати … ». Але я твердив, що «зручно», і з задоволенням відповідав, тому що мені цього хотілося.

Я говорив, що у кожного народу свої герої, але шанувати цих героїв слід так, щоб не образити сусіда. Я пояснював, що для росіянина співпраця з нацистами не має півтонів – надто була кривавою ця війна. Я нагадував, що і в Росії є подібний персонаж – генерал Власов, але які б цілі він перед собою не ставив, громадська мораль винесла йому однозначний вирок. А суспільна мораль існує.

Я нагадував журналістам, що в Росії немає походів і свят в пам’ять про Сталіна, тобто його цінують і шанують, але заходів саме на його честь немає, бо ними можна образити тих, хто втратив у сталінські репресії рідних. І я б перший був проти такого просталінською свята, бо голодомор, найбільша трагедія українського народу, трапилася саме через нього. Тут росіяни ведуть себе коректно і цілком по-європейськи – фанати Сталіна є, але походів на славу Сталіна немає. І якщо Україна в перспективі прагне до єдиної Європи, то політична толерантність повинна панувати і в цьому тонкому питанні – не може бути всенародним героєм той, кого цим героєм не визнає вся нація.

На цьому багато в чому і погорів Ющенко.

Я говорив саме так, але мені ніхто не заперечував. І що важливо, робили це не з ввічливості, а просто тому, що моя точка зору була однією з багатьох, якими вирує і хворіє сьогодні українська політика. Але головна хвороба пройшла – Україна цілком відчуває себе незалежною і до криків радикалів: «криваві руки злісної Росії тягнуться до її горла» – ставиться з усмішкою поблажливості. Що поробиш, за статистикою в будь-якому суспільстві є два відсотки радикалів і їх на Марс не відправиш. Однак, і це треба з радістю визнати, українське суспільство виявилося стійким до антиросійським фобій. Як тільки з Росії припинилися крики «завтра відберемо Крим» – все відразу заспокоїлося.

Я провів у Львові три насичені дні, гуляючи серед різномовного натовпу і почуваючись справжнім європейцем – така атмосфера у цього міста. Ще взяв інтерв’ю для «Ехо» у львівського мера Андрія Садового. Це молода людина з бізнесу, в якої на той час голова боліла від питань, як встигнути побудувати всі споруди до чемпіонату Європи з футболу. «Раніше воду давали по 4.00 год в день, а тепер цілодобово у нас вода, а подаємо ми її за сто двадцять кілометрів! – Гордо казав він. – А ще у нас відкрили майже півтори тисячі кафе… »У нього ті ж проблеми, що і в будь-якому російському місті: тарифи, транспорт, зайнятість населення…

По дорозі в аеропорт ми проїхали повз величний костел, недалеко від якого стояв пам’ятник Бандері – постать на тлі мармурової П-подібної штуковини, сенс якої був не дуже зрозумілий. Монумент як монумент. Біля нього не стояли натовпи фанатів, не було купи квітів. Чесно кажучи, на нього можна було не звертати уваги, а якщо не любиш цього персонажа, то просто відвернутися.

Однак я з внутрішньою радістю подумав, що в Москві немає і, мабуть, ніколи не буде пам’ятника Сталіну. І українці не будуть з прикрістю усвідомлювати, що росіяни поклоняються людині, яка знищила мільйони своїх співгромадян, у тому числі найбільш близьких і рідних – українців. І в цьому сенсі моральною зрілістю російського суспільства можна лише захопитися.

Матвій Ганапольський