Він розплющив очі і деякий час нерухомо лежав, прислухаючись до своїх відчуттів. Занепокоєння не минало. Це завжди починалось однаково: спочатку Поклик спонукав сильніше калатати серце, потім пульсуючим теплом перетікав у лапи, і, нарешті, яскравим спалахом вибухав у голові.
Очікуючи цього спалаху, він завжди мружився і прикривав очі хвостом, але вся біда полягала у тому, що спалахувало всередині, а хвіст, як не притискай його до морди, залишався назовні. Завжди було трохи боляче – так, наче зі всієї сили намагаєшся розкусити горіх, тремтиш від зусилля, допомагаєш стомленим щелепам лапами, а коли він, нарешті, трісне, відчуваєш терпкий біль, що хвилею котиться по зубах.

„Ось. Зараз…”.

Звір здригнувся, підвівся і передніми лапами почав швидко розбирати закладений гілками, травою і мохом вихід зі сховища. Тепер йому зрозуміло, куди треба бігти.

Видряпавшись з дупла величезного дуба, що слугувало йому домівкою, він швидко збіг стовбуром до землі і неохоче зістрибнув у холодну вату снігу. Стрибок був не дуже вдалим. Білий пух неприємно обпік ніс і набився у вуха. Але ображатися на зиму не було часу. Звір поспіхом виліз з недавно наметеної кучугури на міцний, промерзлий наст, стріпнувся і, здригаючись від пронизливого вітру, побіг туди, де мерехтіли в ранкових сутінках світлячками тьмяного вогню вікна села.

Через сад, що спав під ліжником синьої паморозі, він продирався без остраху. Господарі не тримали псів.

Весною він уже був тут. Прийшов, відчувши Поклик, і … помилився. Вперше!

Зараз покликали знову. І він йшов, гнаний цікавістю й інстинктами, що прокинулися від зимового сну.

Просуваючись добре вивченим шляхом, звір видерся на дерево, перестрибнув звідти на дах будинку і, протиснувшись в маленьке слухове віконце, опинився на горищі.

Знайшовши на вкритій товстим шаром пилу підлозі не прибиту дошку, він підчепив її кігтями, відсунув набік і, намагаючись не шарудіти, спустився в малесеньку, поглинуту мороком комірку, яка служила мешканцям гардеробом.

У будинку було тихо, але він пам’ятав, якою обманливою може бути тиша. Під час тих, минулих, відвідин він без перешкод досяг потрібної кімнати, видерся на ліжко і вже завмер над чоловіком, який тяжко стогнав уві сні, коли безгоміння старого будинку раптово розбилося, відкинуте гомінкими голосами і гуркітливим розкотистим сміхом.

У помешканнях, в які він раніше приходив, ніколи так не поводилися. У них походжали повільно, намагаючись не рипіти мостинами, і говорили пошепки.

Тут все було інакше. Розбуджений гомоном чоловік, з натугою, перемагаючи слабкість, підвівся і, не помічаючи звіра, що заховався під ліжком, вийшов назустріч гостям.

Не повертався господар дуже довго, а коли двері рипнули знову, впускаючи його у кімнату, Поклик зник, наче його й не було.
Не вірячи, що таке могло статися, звір виліз зі свого укриття і глянув в широко розплющені від подиву очі чоловіка. НІЧОГО НЕ СТАЛОСЯ! Він приходив до людини намарно!

Тут все було не так! Не за правилами! І поводили себе люди в цьому будинку зовсім незвично. Господар не закричав і не сахнувся від нього. Замість цього він повільно сів на стілець і простягнув до дивного гостя руку.

– Як же тебе звати? – посміхаючись, запитав він.

А коли звір вискочив крізь відчинені двері, радісно крикнув, звертаючись до високого чоловіка у шкіряному плащі, що стояв на ґанку:

– Феліксе Едмундовичу, подивіться, яка цікава тварина!

І побачивши, що цей Фелікс уже вихопив револьвер, спішно додав:

– Не стріляйте, будь ласка! Судячи з усього, вона зовсім безневинна.
Звір запам’ятав, як дуже він тоді злякався. Уперше вслід йому не хрестилися, а цілилися з револьвера. І він звідкись знав, що якби господар не зупинив свого друга в шкіряному плащі, той обов’язково вцілив би. Таких людей слід боятися. Вони завжди знаходили, якщо шукали, і ніколи не промахувалися.

Наступного дня страшний чоловік з револьвером поїхав, і звір повернувся.

Цього разу його привела цікавість. Господар дому якраз розмовляв з дідом, що мешкав у сусідстві.

-… так, так, погода, – говорив він. – А скажіть, Терентію Михайловичу, чи не зустрічається у ваших краях такий дивний звір… Схожий на білку, але величиною з добру дворнягу. Хутро густе, сірувате, хвіст пухнастий і передні лапи довгі, більше до людських рук подібні. Ага, ще очі. Величезні, чорні. І що найцікавіше, дивиться цей звір, як людина. Розумно. Не у кожної людини такий погляд помітиш.

Старий зблід і відступив від господаря на крок.

– В-ви в о-чі його дивилися? – затинаючись, запитав він.
– Отже, знайомий звір?! Що ж за порода така? Я ж думав, що всю живність у наших лісах знаю. І тут такий конфуз, не те, що раніше не бачив, але й не чув нічого і в жодній книжці не читав. Розкажіть мені про нього, Терентію Михайловичу. Чого ж ви зблідли так…
Чоловік замовк, бачачи, що Михайлович задкує від нього, хрестячись.
– Ви наче привид побачили.
– Привид, – повторив старий і, вочевидь, намагався опанувати себе. – До вас По-душник приходив, а ви про нього як про борсука якогось розпитуєте.
– Подушник? Він що, подушки ночами шиє?
– Не жарти це, – поважно сказав дід. – По-душник – звір, який по душі приходить. Якщо людина хворіє довго, мучиться і померти ніяк не може, до нього вночі приходить звір, ні то кіт, ні то борсук, ні то білка з руками людськими. Ось тут всі страждання хворого й закінчуються. Помирає він. Відходить. Наче звір той душу його стривожену, у хворому тілі зачинену, відпускає.
– Нечиста сила, значить?
– Може й нечиста. Хто його знає. А може й добра. Адже він від страждань визволяє.

Звір не дослухував розмову до кінця. Пішов. Але цікавість перемогла. Наступного дня він знову ховався у кущах жасмину, спостерігаючи, як господар дому розмовляв з трьома робітниками, що м’яли у руках картузи.

– Нічого, – говорив він, – здоров’я помаленьку поправляється. Мені зараз помирати не можна. Надто багато роботи. Смерть зараз була б ганебною втечею і навіть зрадою. Що ж це було б? Заварив кашу і помер, а ви, дорогі товариші, розхлебтуйте?

Промовивши це, чоловік задумався. Відвідувачі навперебій бажали йому здоров’я і довголіття, а він неуважно дякував і кивав головою.
– Скажіть-но, товариші, – промовив він, коли буря побажань дещо вщухла, – чи є у вас на Уралі така тварина…
Захований у кущах звір нашорошив вуха. Говорили про нього.
-… ні, Володимире Іллічу, такої тварини у нас немає. Може ви новий вид віднайшли? Як, кажете, його люди називають? По-душник?
– Назва якась попівська, – сказав інший робітник. – Якщо ви його віднайшли, то й назвати його треба на вашу честь. Ленбілка, наприклад!
Господар засміявся.
– Ні, дякую. Не треба. Як ви кажете? Ленбілка? Обов’язково треба розповісти товаришу Горькому!
– Або якось по-пролетарськи, – не заспокоювався гість, – по революційному – Даздраперма!
– Вибачте, що? – витираючи набіглу від сміху сльозу, запитав господар.
– Даздраперма. Скорочене від „Да здравствует Перове мая”…

Дуже дивний був чоловік. По-душник приходив до нього ціле літо і ні разу не бачив, щоб господар сидів без діла. Він то приймав відвідувачів, що йшли до нього один за одним, то писав, то диктував щось жінці, яка мешкала разом з ним, то сидів з якоюсь товстою книжкою в руках, креслячи в ній олівцем. У кінці осені стан його погіршився. Він почав частіше прогулюватися садом, заховавши руки в кишені старого церованого плаща. Сам писав рідше, видно було, що руки погано йому підкоряються, але диктувати почав більше. Здивована хвороба, безсила від того, що чоловік не мав часу думати про неї, все ж підібрала до нього ключик і почала поступово брати верх.
Настала зима, і По-душника знову покликали.

Визирнувши в коридор, він кинувся до дверей зі спальні і прислухався. У кімнаті розмовляли.

-Ні, – говорив чоловічий голос, – загадку Джека Лондона дійсно неможливо розгадати. „Любов до життя” – дуже сильна річ! Боротьба людини і звіра посеред холодної пустелі. Як потужно і життєво! І в той самий час ось це оповідання, доведене смертю головного героя до абсурду. Чого воно може навчити? Чесності? Дурниці! Людина, яка жертвує своїм життям заради високих ідеалів, варта захоплення, а людина, яка, спонукана спотвореною буржуазною мораллю, жертвує безцінним життям заради збагачення якогось судновласника, не викликає у мене нічого, окрім здивування.
– Досить тобі, Володеньку, ти знову розхвилювався. Давай, я тобі інше оповідання почитаю.
– Ні, на сьогодні Джека Лондона з мене досить.
– Може, спатимеш?
– Спатиму, спатиму. Щось дуже у мене голова розболілася. Листів більше не було?
– Ні. А на ті, що вполудне принесли, ми вже відповіли. Відпочивай.
– Я, Надійко, коли прокинусь, попрошу тебе Дем’яна Бідного мені знову почитати…

Почекавши у темному кутку, доки жінка піде, звір відчинив лапами двері і нерішуче подивився на хворого. Чоловік не спав.
Побачивши на порозі По-душника, він посміхнувся і поманив його рукою.
– Знову прийшов? – запитав він, жестом запрошуючи тварину заскочити на постіль. – Ви, батечку, не соромтеся, залазьте.
Скорчена судомою рука простяглася і незграбно торкнулась пухнастого хутра гостя, що заліз на ліжко.
– Може дійсно пора? Засидівся. Робота, робота, яка прірва роботи. Цілком себе запустив. Хоча, признатися відверто, попрацювали не даремно. Мільйони людей…, але досить, бо я знову за старе взявся. По-душник, дійсно якась попівська назва, нікуди не годиться, але Даздраперма?! – Він весело, по-дитячому, засміявся. – Краще хай вже буде Ленбілка.

Звірятко, не відриваючи погляду, дивилося на чоловіка, що сміявся, розуміючи, що знову прийшло даремно. Поклик, хвороба, природа – всі вони були безсилі. Господар цього будинку не підкорявся їх законам.
Протерши лапками очі, По-душник встав, маючи намір піти геть, але суха, пожовкла рука знову торкнулася його.

– Добре, йду, йду. Пора. Ходімо, поки Надійка не прийшла. Вічно вона зі своїми розмовами та ліками.
Очі господаря і гостя зустрілися.
– Володю, хто там у тебе? – почувся жіночий голос за дверима.
Але було запізно. Світ навколо вже почав змінюватися.

Брати Балаганови