– Вста-а-ти!!! В атаку!!! Підвестися! – перекрикуючи гуркіт розривів, репетував капітан, що метався окопом. – Устати!
Він зупинився над двома солдатами, що скорчилися на дні капоніра.
– Устати!
– Не прорвемося ми-и-и! – істерично, з підвиванням прокричав у відповідь один з бійців. – Уб’ють!
Підвівшись на коліна, він кинув до ніг капітана покручений вибухом кулемет і заридав по-дитячому, розмазуючи по брудних щоках сльози.
– Боягузи! Зрада!!!
Офіцер викотив очі, наводячи дуло плазмового пістолета на плачучого солдата.
У повітрі над укріпленнями пронизливо завило. Голова капітана, що виготувався до стрілянини, розбухнула і яскраво-червоними струменями розлетілася на боки.
– Так що ж це, Михайличу? – розгублено бурмотав молодий лейтенант, трясучи кремезного вусатого прапорщика за ремені портупеї. – Піднімати особовий склад треба. Адже зрадою порахують. Наказ!
– Не піднімемо. Дохлий номер. Та й людей нищити ні для чого. Далоріани кібер-атаку п’ятого ступеня відбили. А отут лише мехкорпус солдатів першого року служби. Не прорвемо ми сьогодні фронту.
Полум’я, що пританцьовувало по брустверу, змусило лейтенанта і прапорщика упасти в липкий бруд. Знову моторошно завило, ударило, пустило хвилями землю.
– Учора не прорвали, позавчора, сьогодні, – не вгамовувався лейтенант. Уже тиждень прокляту висоту прасуємо…адже, наказ…Сусіди он підвелися, а ми лежимо…
– Вони вже знову лягли, – відповів прапорщик, що виглянув з окопу. – Потрібно бути психом, щоб атакувати під таким вогнем. Почекаємо. Усього день залишився.
– До чого? Важкої кібер-техніки у резерві командування немає. На сімох планетах наступаємо…
Прапорщик швидко підвів гравітаційну гвинтівку й зняв деморалізатор, що з’явився над головою командира.
– Страшна штука! – скривився він. – Нічого, день ще… Допомога до нас іде. Краща за інтелект-танки. Пам’ятаєш, лейтенанте, підземний центр на Тріолі? Людей, які не вміють посміхатися… Пілоти сказали, сьогодні до орбітальної бази транспорт «Приречених» причалив.

Завантаження чекали, розташувавшись у багатокілометровому, тимчасово перетвореному в залу чекання, боксі. Не так давно він слугував домом трьом штурмовим корветам, але перша атака Дейторії була невдалою, і штурмовики не повернулися. Тепер на зварених наспіх лавах у черзі за смертю сиділи Приречені.
Люди, що обслуговували орбітальну базу й заглядали у цей бокс із обов’язку служби, намагалися в ньому не затримуватися. Їх лякала і моторошна, незвична для такого скупчення народу тиша, і сірі, відзначені печаттю болю, обличчя одягнених у чорно-зелену форму солдатів. І дивний, чомусь одягнений у таку ж форму білявий парубійко, що захоплено жонглює перед безмовною аудиторією шістьма гранатами.
Приречені. Це не посада і не звання. У корпус приречених не можна було потрапити в заохочення або покарання, не брали сюди ні нехлюїв, ні відмінників військової й політичної підготовки. При записуванні не вимагали дипломів – знання не грали ролі. Потрібні були тільки заява й подерте на жмути життя. Якщо в людини немає близьких і не залишилося бажань, якщо йому нема для чого жити й ні до кого повертатися, але морально він занадто сильний, щоб просто спитися – це потенційний кандидат у смертники. Залишиться тільки пройти медкомісію й психолога, що неймовірно скурпульозно почне з’ясовувати, чи вміє майбутній Приречений радіти. Якщо насіння радості ще живе й зможе згодом пробитися з-під попелу спаленої долі, ворота корпусу залишаться зачиненими. Якщо ґрунт мертвий і стерильний – ласкаво просимо.

– Послухай, Герман, – сказав, поправляючи форму, маленький бородатий чоловік у смішному стародавньому пенсне, – знаю, розпитувати не заведено, але, що робить у нашому корпусі цей хлопчик. Він же ще дитина. Дивно навіть припустити, що в його віці можуть зникнути бажання.
Герман відірвався від разглядання завареного недавно шва на підлозі й поглянув на підлітка, що жонглював.
– Талійські спори. Медики сказали: йому два тижні залишилося.
– А родичі?
– Дурне запитання, – посміхнувся людині в пенсне атлет-співрозмовник, – дитбудинковий.
Бородатий протер окуляри і зітхнув.
– Я довго думав, – знову заговорив він, – наші психологи відбирають кандидатів неправильно. Людина, що не хоче або не може радіти, ще здатна змінитися. По-справжньому приречений тільки той, хто не потребує співчуття. От що має слугувати головним критерієм. А хлопчик? Смерть на Дейторії або смерть у шпиталі через два тижні. Не дуже багатий вибір. Хіба справедливо, що він, такий юний, повинен лягти в могилу?
– Могили, – оживився раптом велетень, що повернувся було до розглядання шва – от.
Він поліз у внутрішню кишеню і дістав відтіля фотографію цвинтаря із трьома горбками, що поростили волошками.
– Це моя родина. Отут Гретта, а в цих – Пітер і Поллі. Будинок згорів під час бомбування. Ніяких фотографій не залишилося. Я ось таку, із цвинтаря зробив. Отут не видно…, поруч, праворуч, велике дерево росте. Дуже красиво.
– У мене теж фотографій немає, – сказав бородань. – Навіть могил немає. Тільки оплавлений кратер в 30 км у діаметрі.
Пролунав гуркіт. Самодіяльний актор не встиг вчасно підхопити гранату, і вона, стукаючи й брязкаючи, покотилася до чорно-зелених рядів глядачів.
Ніхто не підхопився і не шарахнувся убік. Високий, сивий чоловік підняв страшний предмет і мовчки подав його збентеженому жонглерові.

Раннім ранком у бузковому небі Дейторії зійшла зелена зірка сигнальної ракети. З окопів, мовчки, не видаючи войовничих лементів, підвелися люди без посмішок…

Брати Балаганови