Розбійники напали на караван раптово. Не встиг лемент першої жертви завмерти серед барханів, як всі караванники й охорона були вбиті.
І тільки принцеса, красуня Лалі, продовжувала боротися в оточенні своїх воїнів. Саме тоді й з’явився він. Стрімкіше вітрів Ель-Дала ввірвався незнайомець у ряди розбійників, і вороги побігли.
Герой не переслідував переможених. Граціозно, як барс, зіскочив він з коня й, підійшовши до принцеси, схилив голову.

Похитнулася принцеса, побачивши його силу й красу. Солодкий біль любові народився в її серці.

– Устань, воїн, – сказала вона, – ти врятував мене й заслужив нагороду! Я запрошую тебе відвідати наше місто. Там ти станеш перед очами мого батька й зможеш попросити в нього все, що побажаєш.
– Я охоче приймаю твоє запрошення, – відповів він. – Шлях через пустелю був довгим, і в мене скінчилася вода. Зможу я одержати її у твоєму місті?

Коли вони прибули в столицю, правитель прийняв їх з розпростертими обіймами. Зрадів він, побачивши принцесу живою й неушкодженою. Обіцяв щедро нагородити великого воїна. Але відмовився воїн від всіх подарунків, а взяв лише бурдюк води й припасів на три дні.
Почувши, що її коханий увечері покидає місто, принцеса наказала слугам стрілою поранити богатиря.

– Я буду виходжувати його, а він за це подарує мені свою любов,- вирішила вона.

При виїзді з міста наздогнала блукача зрадницька стріла. Важко пораненого привезли його в палац. Тоді наказав правитель покликати кращих лікарів, але принцеса, відпустивши всіх, сама почала лікувати пораненого.

Воїн швидко поправлявся. Він всім серцем любив принцесу, яка лікувала його. Але неспокійно було йому в стінах палацу. Годинами просиджував він біля вікна, дивлячись на зелені пагорби вдалечині. І от одиного разу, прокинувшись, воїн відчув, що здоровий зовсім. Тихо, щоб не розбудити принцесу, підвівся він з ліжка, одягся й вклав у піхви меч. Але, підійшовши до дверей, виявив, що вони замкнені. Почав він тоді кликати слуг, щоб відчинили йому.
Слуга, що прибіг на стукіт, на запитання, чому замкнені двері, сказав, що так веліла принцеса, а без її дозволу двері йому заборонено відчиняти.

– Хто я? Бранець чи гість? – обурився мандрівник і, діставши меч, обрушив його на важкі двері.

– Ти можеш розтрощити двері, – пролунав за спиною в мандрівника голос принцеси, – але не знищити тобі своєї любові до мене. Поки я жива, ти – мій бранець.

Почувши це, воїн підняв меч і, плачучи, устромив його в груди принцеси.

– Тепер мене ніщо не тримає, – вимовив він, виходячи з кімнати.

Ніхто не посмітив зупинити його, поки він ішов палацом. Ніхто не гнався за ним, коли він скакав на коні зеленою долиною, переслідуючи обрій.

Брати Балаганови