На старе, запорошене горище вели скрипучі дерев’яні сходинки. Кожного разу, коли ноги мешканців ступали на них, вони стогнали, скаржачись навколишньому світу на свою важку, невдячну роботу, яку виконували ось уже понад сторіччя. Ґвинтові сходи впиралися в масивні двері, котрі мешканці з трудом відчиняли потертим залізним ключем.
– Обережно, не спіткнись, – казав чоловік, пропускаючи жінку наперед.. – Сам собі дивуюся: бруд, мотлох, не розумію, чому я ніяк не зберуся навести тут порядок. Він вигідніше перехопив мидницю з випраною білизною і почав підійматися по ще скрипучіших сходинках на другий ярус горища.

– Не треба, – відповіла жінка, – якщо щезне все це дрантя, зникне й надзвичайна чарівність цього місця. Адже воно чарівне? Правда?

– Правда, рідна.

Чоловік поставив мидницю з білизною на підлогу, обняв жінку за талію і поцілував довгим пристрасним поцілунком.

– Як добре, – сказала вона по часі. – Ми можемо захопитися, а нам ще треба повісити білизну. Не хочу надовго залишати дітей на самоті. Ти поцілуєш мене ще, потім, коли повернемося додому?

– Із задоволенням, – посміхаючись, відповів він, – і, щоб це швидше сталося, я буду розвішувати її дуже швидко.

Він повернувся до мидниці і завмер. У повітрі, у жмутах світла, що проникали крізь слухові вікна, кружляли тисячі золотих блискіток.

– Дивися, – прошепотів чоловік, – ти бачиш?

– Що це? – вражено запитала вона. – Чари нашого горища?

– Золотоочки. Метелики-золотоочки. Вони з’являються на горищі весною, але я ніколи не бачив відразу так багато.

Вона підійшла до коханого, обняла і, зіп’явшись навшпиньки, заглянула через його рамено.

– Треба за дочками піти. Знаєш, як вони зрадіють, коли побачать це.

– Так, – відповіла жінка. – Так гарно, тихо. І метелики. Постоїмо ще трішки. Ти обіцяв повезти нас на озеро. Не забув?

– Поїдемо завтра зранку. Погода хороша.

– Дякую, рідний. Добре, що ми разом. Що є ти, я і наші донечки.

– Так. Разом. Назавжди. Ми будемо жити довго, щасливо і помремо в один день – як у казці.

– Як у казці, – повторила вона і ще щільніше притиснулася до нього, – я хочу, щоб все було саме так.

– Королева, – шелестіло з усіх сторін. – Королева, королева, королева…

Великий, дуже гарний метелик розправив крильця і почав сонно протирати передніми лапками вусики.

– Дивись…
– Дивись…
– Бачиш?
– Люди прийшли?
– Люди… люди…
– Їм добре…
– Вони разом…
– Вони люблять, насправді люблять…
– Королева, виконай їх бажання.
– Виконай… виконай… виконай…, – просили з усіх боків маленькі золотокрилі метелики.
– Добре, – тріпнула розправленими вусиками королева. – Хай буде так, як вони хочуть. Довго і щасливо…

Він не встиг загальмувати, не встиг відвернути в сторону. КАМАЗ, що вилетів з-за повороту, з глухим тріскотом врізався у легковик, перетворюючи його на купу зім’ятого заліза. Ні чоловік, ні жінка, ні їх маленькі діти не відчули болю. Королева дотримала слова. За міркою метелика-одноденка, один день – це дуже багато, майже ціла вічність.

Брати Балаганови