Всім вам відома приказка: „Легкий сир тільки в мишоловці”. Як правило, це стосується і легких грошей. Але, тим не менше, у бажаючих покласти до кишені чужі грошенята недостатку немає. Вирішивши дослідити, наскільки наші співвітчизники до чужого майна жадібні, журналіст розвісив у одному з районів Львова об’яву, у якій сповіщав, що знайшли гаманець, повний грошей…
Заява, яку львів’яни днями могли побачити на зупинках та дошках об’яв, виглядала наступним чином.

УВАГА!
23.06.2012 в районі Стрийського базару мною був знайдений чорний шкіряний гаманець, у якому знаходилось 430 гривень та 60 доларів США, ключі та фото маленької дівчинки 5 – 6-тирічного віку. Гаманець поверну хазяїну за винагороду.
Нижче був вказаний телефон та ім’я благородного рицаря, який знайшов гаманець – Василь Порожній.

Остання об’ява, ще не була приклеєна, а дзвінки вже почалися…

Чесний, але жадібний
Перший дзвінок пролунав десь за п’ятнадцять хвилин, після того як була вивішена перша об’ява.
– Алло, – почувся в трубці голос не дуже тверезого чоловіка, – мені того, ну, що гаманець знайшов, як його, а, Вася. Мені Васю!
– Я вас слухаю, це ви господар?
– Я, ага, я…Загубив… Я додому прийшов, дивлюсь, а його нема… чорний такий, ага…
– З грошима?
– А як же! – голос громадянина став впевненим і чітким. – Гривні і долари були!
– Шістдесят, шістдесят… – хтось збоку підказував моєму першому клієнту. – Шістдесят доларів!
– То ви тільки вдома помітили, що гаманця немає? – перепитав я. – А як же до помешкання потрапили, якщо ключі в гаманці, а гаманець в мене?
Повисла недовга пауза, але мій співрозмовник швидко оговтався.
– Так мені той, жінка відкрила!
– Галя, жінка Галя… – знову почувся у трубці голос таємничого суфлера.
– Замовкни, дебіл, що я не знаю, як мою жінку звуть… – шепотом огризнувся на суфлера „хазяїн” гаманця.
– А дитина, що на фото, ваша?
– Моя, Юля.
– Дивно, з другої сторони фотографії Тетянка написано.
– Так це друга, ага…, в мене дві.
– Напевно, близнята, тому ви фото одне носите, все одно однакові, – припустив я.
– От ти з півслова розумієш, відразу видно, людина порядна, – похвалили мене.
– То давайте домовимось, коли і де зустрінемось. Я винагороду собі залишу, а решту вам віддам.
– Винагороду? – почулося у трубці. – А скільки візьмеш?
– Ну, гроші я собі лишу, це і буде винагорода, а гаманець, ключі і фото вам поверну.
– Всі гроші?!! – здивувався мій співрозмовник.
Чоловіки почали пошепки перемовлятись, суфлер філігранно вилаявся.
– Мужик, ти що здурів? – почулося знову у трубці. – Давай так, зустрінемось, флакон разом роздушимо. Або так, я тобі 50 гривень дам! Нормально?
Торгувались довго, шахраї навіть погодились віддати половину не своїх грошей, але я бажав залишити в себе все і не поступався.
– От ти сволота жаднюча! – почув я наостанку і з’єднання перервалося.
Хвилин через п’ять дзвінок пролунав знову.
– Слухай, Вася, – сказав знайомий мені голос більш миролюбним тоном, – дай хоч 20 гривень, а? Нам тут пів телефонної картки зжерло… Своє повернемо…
– І 20 гривень моральної компенсацій, – вже в повний голос вигукнув суфлер.

Реклама з блатними акордами
Приклеївши останнє оголошення, я залишився на тій же зупинці чекати трамвай. Краєм ока помітивши, що оголошенням зацікавились два бритих молодика років двадцяти, я присунувся ближче і став слухати, про що вони розмовляють.
За стилем розмова більше нагадувала уривки реклами, пересипані почутими в кіно блатними фразами. Схоже, хлопці вдавали один перед одним блатних.

Для зв’язки слів у цих нехитрих реченнях використовувалось розповсюджене на Україні ім’я Василь і нецензурні вирази, яких ми, шануючи своїх читачів, не станемо друкувати, замінивши трьома крапками.

– Прикінь, …Вася, заканало комусь, повну… лопату бабла нарив! – позаздрив один з хлопців.
– Нормально! – погодився другий. – Лохам …везе, об’яву,…Вася, дурень, написав, тіпа… віддати хоче.
– Так…Вася, давай подзвонимо, тіпа, Вася, це ми загубили!

Я поспішно перейшов на іншу сторону вилиці і сховався за газетний кіоск. Щойно я встиг це зробити, як пролунав телефонний дзвоник.

– Ало, добрий день, ми, тіпа, по оголошенню.

Хлопець намагався бути ввічливим, але, почувши молодий голос, відразу переключився на звичну для нього рекламну фєню.

– Ти там, Вася, тіпа, наш шмєль знайшов, давай, Вася, возврат поклеємо.
– Пробачте, що? – перепитав я. – Ви, напевно, помилились, я бджіл не розводжу і клеєм не торгую.
– Слиш, …Вася, ти там бєса не жени, тебе, Вася, як звуть?
– Так ви ж, шановний, мене з початку розмови по імені називаєте. Я Василь Порожній. Ви стосовно гаманця?
– Так він що, Вася, порожній, а че… в об’яві написано, що в ньому, … Вася, повітря немєряно!
– А хіба це не одне і те саме? Повітря, порожнеча – тіпа, Вася, гон такий, гра слів називається? А ви, тіпа, Васі, постанову схавали? – перейшов я на більш доступну хлопцям лексику.
– Нормально, – розгублено почулося з телефону.
– Прикінь, – підіграв я, і зв’язок перервався.

Хлопці на зупинці здивовано розглядали один одного, а я, посміхаючись, подумав, що, можливо, цей випадок, спонукає їх вчити українську мову по підручниках, а не по рекламних роликах. Все ж таки вони стільки бабла через язиковий бар’єр втратили.

Дякую, аж підскакую

– Це пан Василь? – озвався у трубці жіночий голос. – Ой дякую, вам, дякую, ви мене просто врятували!
Такого напору я, зізнаюсь, не чекав.
– Я вам так вдячна, ви мені просто життя врятували! І мені, і донці, вона в мене в лікарні, це всі мої гроші були, я їй на ліки зібрала. Вона в мене після сильного отруєння…

Прийшла моя черга розгубитись. На цей момент до мене стосовно знайденого гаманця подзвонило вже чоловік шість, але я з легкістю заплутував шахраїв, нібито знаходячи в гаманці записку від жінки, у якій вона повідомляла, що йде від власника гаманця, чи повідомляючи, що, перевіривши долари і гривні в конторі, я дізнався, що вони фальшиві, і пропонував невдасі-фальшивомонетнику здатись міліції. Та все це було дитячим лементом проти легенди, яку мені зараз розповідали. Якщо б я дійсно знайшов цей гаманець, то, не задумуючись, віддав би його, вислухавши цю жалісну історію про вбиту горем маму та хвору дитину.

– Дякую, дякую… – подовжувало литись з слухавки, та я не відповідав. – Ало, ало, ви мене чуєте?
– Вам не соромно? – запитав я, та, почувши що потік слів з телефону не вщухає, відключив його.

Не перевелися ще бовдури

Після дзвінка цієї жінки я не горів бажанням включати телефон знову, але все ж таки вмовив себе прийняти ще один, останній, дзвінок. Чекати довелось недовго.

– Ви що, дійсно знайшли гаманець з грошима? – не привітавшись, запитав мене чоловічий голос.
– Так, – сказав я.
– І дійсно віддасте всі гроші? – знову запитали мене.
– Ну, не всі, візьму з цих грошей суму, яку я витрачу на проїзд в міському транспорті.
– А як же винагорода?
– Ну ви ж скажете мені дякую? – запитанням на запитання відповів я.
Чоловік замовчав, а потім засміявся.
– Це не мій гаманець, – сказав він, – я лише хотів дізнатись, чи дійсно ще є бовдури, які готові от так просто віддати стільки грошей. Виходить, що є. Приємно.
Мені теж було приємно, хоча, чого душею кривити, особисто я не впевнений, що, знайшовши такий гаманець, став би писати об’яву. І все ж хочеться вважати себе порядною людиною, тому я твердо вирішив не дивитись більше під ноги, щоб не наражатись на подібне випробування.

До теми

Ловля на гаманець

Львівські шахраї використовують „Ловлю на гаманець” з стародавніх часів і по теперішній час. Принцип дуже простий: людина, яка йде перед вами, губить гаманець. Як тільки ви його піднімаєте, до вас підходить чоловік, який теж бачив, як ви цей гаманець підняли, і пропонує поділити гроші. Якщо ви відмовляєтесь, він погрожує, що розкаже правоохоронцям, нібито бачив, як ви цей гаманець вкрали. Вибору в вас немає, ви ділитесь, а, як тільки це відбувається, до вас підходить хазяїн гаманця і вимагає повернути його гроші. Оскільки половину ви тільки що віддали, вам доводиться докладати до необхідної суми зі своєї кишені.