У мене з’явився постійний клієнт – Василь. Другий місяць разом. Мої послуги специфічні, одноразові. Скористався і – на небо. Три дні, ну, тиждень і – вперед ногами, в останню путь. Але цей чолов’яга не поспішає. І гріхи тут ні до чого. Кажуть, на небо гріхи не пускають. Не тільки. Тепер я знаю ще одну перепону – родичі з діаспори.

Василя мусить тітонька з Торонто поховати. Так і заявила рідним – якщо не дасте попрощатися з Васильком, викреслю всіх із заповіту. Родина зітхнула, і оформила Василя до мене на довготривале поселення. Коли пані Стася приїде, нікому достеменно невідомо, бо старенька літаків боїться, а моря не любить. То ж виходить, що океан є нездоланною перепоною між нею та улюбленим племінником, а також між племінником та царством Божим.

Мабуть, є лише один спосіб доставити стареньку на батьківщину – по льоді з Аляски у Росію, а звідти на оленях, кіньми, пішки чи на собаках аж до потягу, що два тижні буде повзти по колії, доки не впреться у львівський вокзал.

Точніше кажучи, чи приїде пані Стася, це відомо тільки там, куди Василько наразі дістатися не може. Та можливо це й накраще. Я вже так до нього звик, подружився. Я вечорами сідаю сій маленький телевізор дивитися і Василя поруч саджу. Разом цікавіше. Є до кого слово мовити. І Василю тут добре. Родина провідує. Раз на тиждень дружина приходить. Питає, як Василь. Що я їй маю сказати? Кажу, що стабільно.

Цікаві люди – українці з діаспори. Вірніше, не так: із діЯспори. Треба саме так промовляти. Люблять Україну та плачуть по ній, аж очі печуть, а додому не вертаються. Приїдуть, одягнуть вишиванку, погуляють рідним містом і назад – у вигнання.

Я не раз чув, що ось би так і залишитися тут, на батьківщині, але там, у Техасі, ранчо і нема на кого худобу покинути, або там у Торонто бізнес і теж надовго не залишиш.

Питається, якщо ти так любиш ту Україну, то бери всі свої гроші і їдь сюди, розбудовуй державу.

Не спішаться.

У Канаді більше мільйона українців, у Сполучених Штатах десь півтора. Загалом за кордоном від 10 до 15 мільйонів. Більшість – люди не бідні. Уявляєте, приїхали б додому 15 мільйонів інвесторів, та ще й із закордонним досвідом ведення бізнесу. Ми б Китай за економічним зростанням перегнали.

Але діЯспора у батьківщину вкладати гроші не спішиться. Це, схоже, така традиція, звідки поїхав, туди грошей не повезу. Зате в них модно створити благодійний фонд, який по неділях збирає з усіх українців при українській церкві секонд-хенд, який потім урочисто пересилається сюди.

Знав я одного українця з Канади, який приїздив сюди працювати у дитячому таборі – волонтером. Так ось, перед тим, як їхати, батько казав йому: гроші ні на що не жертвуй. Питай, що саме треба, тоді купуй і давай. Інакше вкрадуть.
А й дісно, велика ймовірність того, що вкрали б.

Дивно виходить. Той, хто їхе за кордон, починає добре жити. Може це в нас випромінювання тут якесь? Фон?
О’кей. Про фон іншим разом поговоримо. Зараз про наших земляків із-за кордону.

Ми всі їх так любимо, що аж зі шкіри пнемося, щоб їм сподобатися. Ось приїде до Василя ця цьоця, і родина пересвариться за честь її під руки вести. Одночасно до іншої тітки, із Хватова, третій рік ніхто не приїздить. Хоча вона вже коли казала, що конче потребує допомоги, бо в неї дрова сі кінчають.

Нічого, почекає зі своїми дровами. Тут цілий небіжчик два місяці на високий приїзд очікує.

Та жарти-жартами. Якщо ж серйозно, то шкода, що для 15 мільйонів українців рідна країна стала чужиною, куди хіба що на тиждень-два можна приїхати – розвіятися. І подивуватися: «Боже, у вас тут все дорожче, ніж у нас! Як ви тут живете?»
А ми хіба живемо? Василь, скажи, ти хіба живеш? А я?

Ми не живемо. Ми чекаємо на перехід до царства небесного. Та нічого. Кажуть, бідні блище до раю. Василь – яскравий тому приклад. Що в ньогьо є? Нічого, окрім бірки на пальці, і він, можна сказати, вже там, з другого кінця тунелю заглядає. Придивляється, а чи не на під’їзді вже цьоця Стася з Канади.