Опинившись у кріслі начальника, отримавши посаду і владу, яку вона надає людина починає змінюватись, причому не у найкращу сторону. Складається враження, що крісла у владних кабінетах пропитуються отрутою, яка, через дупу начальника уражає його мозок.

Хто з нас не сидів у чергах, очікуючи на високий прийом якогось задрипаного начальника захудалої служби, чи не переступав з ноги на ногу у лякаючих блиском та висотою стель солідних державних відомств чи міністерств. Пам’ятаєте це відчуття? Якась невпевненість, незручність. В кабінетах люди сідають на край крісла, заглядають чиновнику в очі, розкладають на колінах папери, побоюючись викласти їх на стіл. А начальники: хтось грізний, хтось співчутливий, але з таким, поблажливим співчуттям з висоти власного крісла. Так ми, люди, співчуваємо голодній собаці.
Вони всі дуже зайняті, до них весь час заходить хтось без черги – по роботі. Ми ставимось до цього з розумінням, чекаємо, робимо вигляд, що шукаємо щось важливе в сумці.
«Залиште»… «Розглянемо»… «Зареєструйте в канцелярії»… «У зазначені законом терміни»… «Ви що, думаєте, що мені крім ваших проблем зайнятись немає чим?»
Вони дивляться на нас як на докучливу перепону між кавою та обідньою перервою. Ми для них пусте місце, якщо прийшли не по дзвінку зверху чи без грошей у конверті.
Той, який грізний, говорить голосно, періодично покрикуючи на вас. Намагається заставити сумніватись у своїй правоті, пожалкувати, що ви сюди прийшли. Сидиш і думаєш: «Ой даремно я приперся, як би гірше не було». Іноді цей, грізний, жартує і ви смієтесь з його жарту так, ніби це не еталон тупизни, а найдотепніший жарт в світі.
Якщо, в кінці прийому він встане и хлопне вас по плечу, ви будете найщасливішою людиною в світі, не зважаючи навіть на те, що питання, з яким ви прийшли на прийом залишиться невирішеним.
Інший, добрий, співчутливий. Посадить в крісло, запропонує чаю. Скрушно похитає головою і пояснить: «Я вас розумію, я повністю на вашій стороні, але що я можу зробити? Я, нажаль, тут безсилий».
Від такого вийдеш і думаєш: «Яка хороша людина, навіть не дивлячись на те, що начальник». На такого якось і скаржитись не годиться, навіть якщо він і не допоміг зовсім.
А ще ми звикли отримувати від начальства відписки. Ми звертаємося до чиновника – він не реагує. Скаржимось на нього його начальнику, той видає припис – розібратись, і спускає справу тому, на кого ви скаржились. І все, коло замкнулося. Вас знову пошлють, виклавши у відповіді все те, що ви і без них знаєте.
І що дивує, вони ж не народились начальниками. Вони ж колись були людьми, ходили у садочок, школу, їх теж сварила мама. Як же вони стали оцими гнидами у дорогих костюмах і краватках, які лежать на їх животах, паралельно підлозі?
Це все гнилий кабінетний запах і отрута у начальницькому кріслі. Вона вбиває у чиновниках людину, залишаючи тільки пусту оболонку.
Я знаю, що це так, і ви повірте. І не бійтесь більше вимагати свого, законного. Якщо на вас крикнули – крикніть у відповідь. Вони не вічні. Пам’ятайте, під кожним хамом у краватці крісло хитається. Пишіть скарги. Кожна така скарга лягає під одну з ніжок отруєного крісла і коли їх назбирається достатньо багато крісло перевернеться, а цей надутий індик, який вважав себе володарем всесвіту, в кращому випадку опиниться ні з чим, у гіршому ж – буде ліпити песиків з тюремного хліба.
Вони великі начальники, але пігмеї духу, отже ви маєте над ними перевагу!
Із повагою, редактор Влад Якушев та колектив журналу «Кримінальне чтиво. Захід»