Серед тих, хто грає, песимістів немає! Кожен із них вірить, що йому поталанить. Тому кожен в душі має надію, що знайде скарб або виграє в лотерею. Для особливих фанатиків азарту ще з давніх часів придумано й більш небезпечні види гри з фортуною.
У Галичині азартним іграм приділялося чимало уваги. Грали в них злидарі та багатії, чернь і знать. Бувало й так, що за одну ніч злидар ставав багатієм, а багатій йшов по вулиці в одних споднях.
На помості грали в кості
Найдавнішою забавкою любителів ігор та ризику були кості. Інструментом гри слугували кубики. Вочевидь, первинна назва зумовлена тим, що колись дуже-дуже давно кубики виготовляли із кісток тварин, тому й називали їх – кості. Кубиків для гри мало бути від одного до п’яти, а гравців – довільна кількість. Ось і збирався робочий люд десь серед вулиць чи на площі, дорослі та підлітки, і починалася нехитра гра – кидали кості, рахували. Якщо вірити археологам, то цією грою захоплювалися наші предки ще на Русі, до того як князь Володимир охрестив усіх язичників. До Галичини гра перекинулася із теренів Польщі і відразу ж набула широкої популярності. Та не надовго, бо вже у 1387 році маґістрат Львова спеціальним указом заборонив її у межах мурів міста. На непослушних накладали штраф у розмірі 48 грошів. Проте, на відміну від Європи, де грою в кості грішила знать і духовенство, у нас вона вважалася грою голоти і шахраїв. Люди, яким нічого було втрачати, не дуже й зважали на заборону – грали потайки. У Львові «кидали кості» ще до кінця ХУІІІ століття.

Нова забавлянка для бідноти
Приблизно у ХУІ столітті Львів переймає у Польщі моду на гру в карти, яка туди примандрувала із Близького Сходу. Власне та мода стосувалася знову ж таки бідноти та людей неосвічених. Так було спочатку. Бо коли у ХУІ столітті якийсь там пан Геньо чи Стасьо заставляв кожуха а чи пляшку, за яку обіцявся занести гроші на тижні, то уже за правління цісаря Йосифа ІІ близькі його соратники Браніцький та Любомирський – люди зі знаті – програвали десятки тисяч дукатів! Виплачувати борги, очевидно, доводилося з державної казни. Ось цісар і вирішив обрубати кінці – видав указ, яким заборонив азартні ігри.
Як карти досягли визнання
По приході з війни в карти почали грати солдати. Від безділля накрила їх хвиля азарту. Картами почали захоплюватися люди різних професій та різного статку. Подейкують, що у перервах між переговорами щодо підписання Вічного миру вельмишановні посли Речі Посполитої розділили не одну партію із московським послом. Карти («картинки») для гри привозилися до Галичини переважно з віденської фабрики «П’ятник», а у 1910 р. у Львові засновують фабрику з виготовлення карт з екзотичною назвою «Ніл».
У що грали?
Найчастіше грали мар’яш, лабет, сто очок, кербель. Цими іграми розважали себе сержанти, судові чиновники, молоді службовці. У передмістях та на залізниці грали зехцика і розписували тисячу. Популярний донині преферанс активно популяризувався безпосередньо перед Першою світовою війною, а у бридж грало виключно вище товариство, котрому палець в рота не клади. Були ще свинка, дурень та чорний Петрусь. У них бавилися діти.
Відомі львівські заручники азарту
Про кого першого треба згадати, то це про славнозвісного володаря «чорної каси» – князя Понінського. Фортуна посміхнулася йому на 94 тисячі флоринів! Запалений безперервними виграшами, князь хотів вхопити ще більше. У результаті Понінський покидає Львів під насмішками мешканців, будучи вже майже банкротом.
Аж надто любив карти Михайло Терлецький – український меценат, аматор мистецтва і власник тієї самої аптеки-музею, що й сьогодні функціонує на Ставропігійській (щоправда, тоді то була просто аптека, яка приносила непогані прибутки). Так ось, Терлецький любив грати, але не вмів! Усе, що поставить – тут таки і програє! Якось, кажуть, він виграв незначну суму грошей, то ж на радощах зібрав на площі Ринку усіх друзів-знайомих і залишив у ресторації суму куди більшу за свій виграш…
Вправним гравцем у преферанс був Станіслав Людкевич. Того було не провести! Хіба якщо хто за сусіднім столиком фальшиво підсвистував музикам, то Людкевич дуже нервував і з неуважності піддавався на фальшиву гру суперників. Що й скажеш – азарт таланту не рівня!
Останнім із когорти відомих львівських картярів був геолог Еміль Дуніковський. Той приїхав до Львова із Мексики, де казково збагатився на нафтових родовищах. Грав цей чоловік довго – до останнього гроша та помер від злиднів.
Історії відомих львівських картярів повчальні, але не треба забувати про аксіому: серед тих, хто грає, песимістів немає! Гра небезпечна, але вмовляти сучасних галичан не повторювати помилок своїх предків – безглуздя. Тому, краще побажаємо їм успіху. Вірте, вам точно поталанить!

Юлія Хім`як